У день пам’яті праведного Петра Калнишевського, 13 листопада, у кафедральному Спасо-Преображенському соборі нашого міста відбулися духовні урочистості. Напередодні свята собором священників було здійснене вечірне богослужіння, а у день свята — Божественна Літургія. Очолив спільну молитву благочинний церков Нікополя протоієрей Миколай Марущак.
Помолилися разом з батюшками та розділити радість свята зібралися і православні нікопольці.
За богослужінням були піднесенні молитви за перемогу і мир в Україні, за наших воїнів-захисників та усіх постраждалих від війни українців.
Після Літургії відбувся молебень та вшанування святого праведного Петра. До речі, ікона святого з часткою його святих мощей була встановлена у центрі храму для поклоніння.
Зі словами проповіді до пристуніх звернувся протоієрей Миколай Марущак. Він коротко нагадав усім про життєвий шлях нашого славетного пращура. Особливо отець Миколай звернув увагу на останні роки життя святого, які він провів у Соловецькому монастирі.
«Петро Калнишевський був останнім із плеяди видатних отаманів Славнозвісного Війська Запорозького. Виключно на власні кошти Петро Калнишевський побудував ряд храмів, був ктитором багатьох монастирів та допомагав нужденним. У 1775 році Запорозьку Січ оточила 45 000 царська армія під командуванням генерал-поручика Петра Текелія. Разом зі старшиною Калнишевського було заарештовано. Останнього отамана довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.
Соловецький хрест Петра Калнишевського – це моральні страждання людини, яка на волі була наділена величезною владою і багатством, та раптом була не винно обвинуваченою і позбавленою і свободи, і багатства, і влади. Християнський подвиг віри Петра Калнишевського можна порівняти з подвигом віри старозавітного Іова Багатостраждального. Останній кошовий отаман місце своєї скорботи сприйняв як місце духовного подвигу. Як було в традиції у запорожців, якщо вони не гинули на війні, то часто йшли закінчувати дні свого земного життя, борючись у подвигах духовних, в монастир. Мабуть, свого часу таку кончину готував собі і Петро Калнишевський, будучи ще кошовим отаманом. Тому зі спокійним духом Петро Іванович прийняв волю Божу, коли царським указом був заточений у монастир, куди можливо і так прагнула його душа. 15 березня 1801 р. імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений у цей список Петро Калнишевський був під №1. У відповідь на дарування новим імператором йому свободи кошовий відповідає, що і тут, в Соловецькому монастирі, свободою «наслаждаюсь в полной мере». Таким чином, згідно зі свідоцтвом самого Петра Івановича, в кінці життя він досяг тієї духовної свободи, до якої прагне всякий православний християнин. Не бажаючи через старість (йому вже було, згідно з документом, повних 110 років) і сліпоту залишати Соловки, отаман просить залишити його на колишніх умовах в монастирі. Отримавши свободу Петро Іванович став простим послушником Соловецької обителі й проживши два роки на волі, спочив у мирі з людьми і Богом «смертю благочестивою, доброю» 13 листопада (31 жовтня ст.ст.) 1803 р.»