З книги «Житія святих» відомо, що святий Микита був готом. За свідченнями стародавніх істориків, у першому столітті після Різдва Христового племена готів мешкали по долині річки Вісли та на півдні Прибалтики. Перші згадки про появу готів у Північному Причорномор’ї відносяться до 184 року. До середини третього століття після Різдва Христового вони зайняли великі землі, які були населені скіфами та сарматами, включаючи територію сучасної Нікопольщини, створивши свою державу. На заході її кордони доходили до Дунаю, на сході – до озера Меотиди (Азовське море) та Подоння (райони Східної Слобожанщини, що знаходяться по берегах Дону), приблизно збігаючись із нинішніми східними державними кордонами України. На думку багатьох сучасних дослідників, столиця держави готів знаходилася в межах Нікопольського району. Наприклад, археологи нацистської ідеологічної організації «Аненербе» (нім. Ahnenerbe — «Спадщина предків») у 1942-1943 роках шукали її на правому березі Дніпра, від Нікополя до південного краю острова Хортиця.
За повідомленнями стародавніх істориків, на початку IV століття після Різдва Христового серед готів, а також скіфів та сарматів, предки яких отримали хрещення ще від апостола Андрія Первозванного, було чимало християн. Про це свідчить хоча б той факт, що римський імператор Костянтин Великий (306-337 рр.), невдовзі після підписання знаменитого Міланського едикту про визнання християнства (313 р.), відновив Скіфську єпархію, яка з 318 року називалася Готською або Готфською. У 325 році єпископ цієї єпархії взяв участь у Першому Вселенському Соборі.
До середини IV століття після Різдва Христового, за правління єпископа Феофіла, християнство набуло широкого поширення на території всієї готської держави. В цей час увірував у Христа, прийнявши хрещення, і святий великомученик Микита. З книги «Житія святих» відомо, що він був готом (готфом), народився та жив на берегах Дунаю. Проте низка сучасних дослідників, ґрунтуючись на повідомленнях ранніх християнських авторів, вважають святого Микиту скіфом або сарматом, який жив на берегах Дніпра та потрапив на Дунай під час римсько-готської війни 367-369 р.р. Так, історик VI століття Йордан зазначав, що основу готської армії на Дунаї складали скіфи та сармати. Інший історик VI століття Прокопій Кесарійський писав буквально таке: «За старих часів готських племен було багато, і багато їх і тепер. У минулі часи, щоправда, вони називалися савроматами і меланхленами… Як мені здається, в давнину вони були одного плем’я, але згодом стали називатися по-різному». До того ж на всіх іконах (від найраніших до сучасних) святий великомученик Микита незмінно зображується в скіфсько-сарматському військовому одязі – лускатий панцир, довгий (сарматський) меч, вузькі штани, плащ-накидка, чоботи…
Після завершення римсько-готської війни готський імператор Афанаріх (369-378 рр.) почав жорстоко переслідувати християн. Це призвело до міжусобної війни 370-372 років. У 371 році військо християн під проводом Фрітігерна здобуло перемогу над царем-язичником. Віра Христова почала вільно поширюватися серед готів. Єпископ Ульфіла, наступник єпископа Феофіла, створив готську абетку і переклав готською мовою багато священних книг. У поширенні християнства серед язичників старанно працював і святий Микита. Своїм прикладом і натхненним словом він привів до Христової віри багатьох одноплемінників. Однак Афанаріх незабаром зібрав нове військо, відновив свою колишню могутність і відновив переслідування християн. У 372 році святий Микита був підданий тортурам, а потім кинутий у вогонь, де й помер. Друг святого Микити, християнин Маріан, вночі знайшов тіло мученика, яке було неушкодженим вогнем і освітлювалося чудовим світлом. Він переніс його і поховав у Кілікії. Згодом святі мощі мученика були перенесені до Константинополя.
Микита Готфський був канонізований і зарахований до лику святих ще до поділу єдиної християнської Церкви у 1054 році. Він однаково шанується як православною, так і католицькою Церквою. Особливо шанують святого Микиту в Балканських країнах: у Болгарії, де під час війни за незалежність від Османської Туреччини (1877-1878 рр.) він навіть зображувався на військових прапорах. Також вшановують святого в Сербії, де в монастирі Високі Дічани знаходиться частка його мощей.
Як відомо, багато міст світу мають своїх Небесних покровителів. Вперше питання про Небесного покровителя нашого міста було поставлене ще у 90-х роках XX століття. 2 вересня 2002 року до Нікопольського кафедрального Спасо-Преображенського собору звернувся науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею Ігор Анцишкін з історичною довідкою про святкування Дня міста та пропозицією про обрання Небесним покровителем Нікополя святого великомученика Микиту, пам’ять якого відзначена у церковному календарі 28 вересня. Свою пропозицію Ігор Валерійович мотивував тим, що, по-перше, святий Микита має безпосереднє відношення до історії нашого краю, адже у ІІ-ІV століттях територія сучасної Нікопольщини входила до складу держави готів. По-друге, святий Микита був воїном, а наш край ще з часів Великої Скіфії та Запорізької Микитинської Січі має славні військові традиції. По-третє, ім’я Микита в перекладі з грецької означає «переможець» і співзвучне з назвою нашого міста – Нікополь – «місто перемоги».
Ця пропозиція була розглянута на зборах духовенства Нікопольського благочиння. На ім’я правлячого владики Єфрема (тоді він був ще єпископом Криворізьким і Нікопольським) було направлено прохання, в якому говорилося: «Просимо Вашого архієрейського благословення визнати святого великомученика Микиту Небесним покровителем міста Нікополя з написанням його ікон і служити в цей день святкові Богослужіння, просячи його заступництва перед Богом за місто Нікополь і всіх, хто живе в ньому». 12 вересня 2002 року преосвященніший Єфрем розглянув це прохання і власноруч написав на ньому: «Благословляється почитати та визнати святого великомученика Микиту як Небесного покровителя міста Нікополя, здійснювати 28 вересня святкове Богослужіння з Хресним ходом і іконою святого».
До речі, ікони святого покровителя міста були написані відомим художником-іконописцем, почесним громадянином Нікополя Марком Проданом.
Слід зазначити, що обрання Небесним покровителем Нікополя святого IV століття підкреслює як його давні військові, так і його давні християнські традиції, і навіть вказує на особливий історичний статус нашого міста.
Історик-краєзнавець Сергій Тороп.
